Краєзнавство

                МОЛОДІСТЬ ВІДДАНА ВІЙНІ ,  ЖИТТЯ – ДІТЯМ

                                        Федорчук  Іван   Мусійович

народився в с. Дубище в 1921році  , все життя прожив у своєму рідному селі і помер у2013році.

    -  Чому Федорчук Іван у свої 16 років не бажає працювати на

    будовах другої п’ятирічки , а хоче стати вчителем ?

-         Тому що, новобудови, як і п’ятирічки, швидко закінчуються, а творення нової людини,  нового суспільства буде відбуватися завжди у всі п’ятирічки.

      -   І ти знаєш , як це зробити?

      -   Ні, але думаю, що у вас цьому навчуся.

Співбесіду у Городоцькому педучилищі Федорчук Іван Мусійович запам’ятав на все життя. після неї він став студентом у далекому прекрасному і страхітливому 1937 році. Ця співбесіда згадувалася часто тому що, це був крок до відстоювання власної позиції. А таких кроків доводилося робити багато у житті.

   При форсуванні Дністра влітку 1944 року в чині сержанта 745 стрілецького полку Четвертого Українського фронту, його відділенні був даний наказ, здійснити розвідку боєм біля Бучача в селі Бураківка.  Бій, не розпочавшись, захлинувся. Ворог своїм прицільним артилерійським і мінометним вогнем, буквально розстрілював радянських солдат. Ротний дав наказ відступати, а в цей час Іван почув розпачливий крик односельчанина Савчука Федоса , якому перебило ногу. Він не реагував на накази комбата, а , під носом у німців, що йшли шеренгою, поклав на плечі товариша і , звідки взялися сили не знав, побіг. Реакція німців здивувала. Поранений товариш кричав від страшного болю, а німці реготали і не стріляли, а Іван з важкою ношею, петляючи, біг до своїх окопів. Комбат за порушення наказу поставив бійця на вид, а командування ,за мужній вчинок при форсуванні Дністра, нагородило медаллю «За відвагу».

   Молодий і освічений сержант закінчив війну за 25 км. від м. Праги. Як вчитель по професії першим був демобілізований і став у 1945 році педагогом у Волицькій початковій школі. Першого дня роботи на першому ж уроці зустрівся з гострими, допитливими і насмішкуватими очима Хвидька Халамидлика, як у В. Винниченка .

Хлопчик сидів на першій парті, тримав у руках величезну рогатку з резинкою, натягнутою великим червоним яблуком.

На запитання вчителя: «З ким збирається воювати», відповів : «З недобитими фашистами». Пізніше дізнався, у хлопчика загинув батько на війні. З того уроку вчитель – фронтовик стане йому відданим другом.

   Усе своє життя Іван Мусійович Федорчук присвятив вихованню дітей: своїх у дома, в нього їх четверо, і односельчан у школі. І завжди був для них справжнім другом, порадником і наставником. Діти платили йому тим же .

У селі  педагог- ветеран, фронтовик – ветеран, шанована людина, зразок, ідеал на якого рівнялися і рівняються і кожний із вдячністю вважає його своїм учителем.

    На території Поділля хвиля боїв прокотилася двічі – у 1941 та у 1944 роках Чимало горя і страждань довелося пережити тоді подолянам. За 33 місяці війна боляче зачепила кожну родину у нашому краю. У цій війні героями би не тільки ті, хто офіційно одержував радянські нагороди , героями були всі , хто пройшов з боями дорогами війни, поклав голову, чи, наперекір усім смертям вижив. Рід генерала до рядового, від піхотинця до льотчика, вони всі були воїнами – переможцями.

   Федорчук Іван Мусійович був рядовим на цій війні, і як, мільйони  рядових не мав ,багато нагород. Він воював не за нагороди, а за свою землю. Тільки на честь 40 – річчя Великої Перемоги він був нагороджений орденом «Вітчизняної війни».

    Тієї війни , на яку піде двадцятирічним наївним  юнаком, а повернеться досвідченим мужнім воїном. Бойовий дух одержаний на фронтах війни, дуже часто буде допомагати у мирні дні.

   Бойові .жорстокі будні війни навчать цінувати людське життя, честь і гідність. Саме за високу честь , людську гідність і життєву мудрість будуть поважати Івана Мусійовича при його житті і після життя.

Краєзнавство

                                  ІСТОРИЧНА   ДОВІДКА

   В статистичних звітах , відомості про Волицьку школу вперше  з’являються в 1896році.  Отож найімовірніше, що вона відкрилася  у 1894 чи 1895 роках. Це була школа найнижчого ступеня і з строком навчання 1 – 3 роки. У школі навчалося 27 учнів, з них 22 хлопчики і  5 дівчаток. Приміщення школи розташовувалося у селянській хаті. Учнів вчили писати і рахувати. Обов’язковим предметом у школі був закон Божий. Вчителем у цій школі був псаломщик місцевого храму Матвій Олександрович Каспровський. Громада села утримувала вчителя своїм коштом. Закон божий викладав священник Віктор Васильович Ящуржинський, який служив службу у місцевій церкві до 1917 року.

   Заняття у школі розпочиналися восени, після закінчення польових робіт і закінчувалися навесні , коли починалися роботи у полі. Школа грамотності проіснувала до 1917року, коли почалися бурхливі події Української революції.

   Школа відновила свою роботу у 1921 році. Шкільним приміщення стала оселя священника, якого радянська влада репресувала. Першим її учителем був Ку чернюк, потім у село прибула Стефанида Лаврівна Шостацька – Синиця. Вона вчителювала у Волицькій школі до 1928 року.  Школа була трьохкласною до 1930 року, а з цього року стала чотирьохкласною, і  з таким статусом школа функціонувала до 1968 року.

   В 1929 – 1930 навчальному році директором Волицької початкової школи було призначено Ткачука Івана Васильовича, а вчителями були Солтис, Янкович, Поплавський.  Директор працював у школі до 1940 року  В 1932 році до школи одержала призначення Возна Наталя Йосипівна. В історії села народилася перша вчительська сім’я. З початком Вітчизняної війни і німецької окупації  школа перестала існувати, вчителі чоловіки пішли на фронт, а Возна Н. Й. , як дружина радянського офіцера, була евакуйована на схід. Восени 1941 року німецька окупаційна влада відновила навчання у школі, навчали по радянських підручниках. Школа пропрацювала менше року і була ліквідована. За цей недовгий період вчителями були Карпанасюк Олександр Васильович, житель с. Волиці Поліщук  Кирило Максимович с. Чернелівки.

   Після  визволення села 9 березня 1944 року в село повернулася Возна Наталя Йосипівна і школа знову почала працювати.

Вчителями ще були- Андрощук Валентина, Царук Гнат Федорович, Зозуля Ганна Андріївна, Федорчук Іван Мусійович.

Неповну середню освіту учні здобували в Дубищанській семирічній школі , яка пізніше стане восьмирічною.

   В 60 – і роки в с. Волиця починають будівництво нового приміщення школи. В 1967 році сюди переведуть початкові класи, а з 1968 року школа стане восьмирічкою, хоча першого навчального року буде навчатися тільки сім класів.

До 1981 року Волицька і Дубищанська восьмирічні школи будуть існувати паралельно. У цьому році Дубищанську школу закриють і її учні перейдуть навчатися до Волицької восьмирічки.  У перший рік школа  була не повністю укомплектована кадрами.  Не було вчителів російської мови і літератури, іноземної мови, фізкультури.

   Директором нововідкритої школи за наказом облвно №665 від 19 серпня 1968 року було призначено вчителя географії Дубищанської восьмирічної школи Ільчука Максима Мусійовича. Він перебував на цій посаді до виходу на пенсію у 1973 році. З 1973 року  по 1994 рік директором школи був Левчук Іван Макарович. За ці роки значно зросла і зміцніла матеріально – технічна база школи. Школа поповнилася молодими вчителями. , в цілому 19 чоловік. Значно зріс професійний і методичний рівень педагогічного колективу.

З 1995 року по жовтень 2002року директором школи працював, колишній партійний працівник , Зеленюк Олександр Йосипович.

У жовтні 2002 року директором школи знову став Левчук Іван Макарович.  Школа є центром культурно – просвітницької роботи на селі.

   Станом на січень 2014 року у школі працює 23 вчителі.

Краєзнавство

Красилівська райдержадміністрація

Управління освіти, молоді та спорту

Краєзнавчий музей при Волицькій

загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів

Районний етап обласного конкурсу

«Легенди рідного краю»

ЦИГАНСЬКА ДОЛИНА

Упорядник:
вчитель історії

Процюк М. Т.

2015

                      ЦИГАНСЬКА     ДОЛИНА 

(романтична легенда села)

   Шмат землі на березі річки Случ захищений висипом і людськими городами з трьох сторін. І є там криниця із джерельною водою , смачнішої за яку немає у цілому світі. Звичайно , цей чарівний куточок землі був пристанищем для циганського табору з давніх – давен. Кращого місця і не знайти. Щоліта долина заповнювалася циганськими кибитками, кіньми, обдертими босоногими дітлахами і звичайно, музикою гітари, нічними вогнищами, веселим співом і запальними танцями.

   В життя Волиці це вносило і радість і тривогу. Після тружденного дня сільська молодь йшла за городи до річки дивитись на циганські веселощі,

часом і сама приймала в них участь. Зате господарі з острахом ввечері закривали свої хліви, комори , кошари, а молодиці втихомирювали своїх малят, вкладаючи спати, що їх вкрадуть цигани. Отже, приїзд циганського табору одні чекали з острахом, другі – з радістю.

   Красуня Настя чекала цього дня найбільше. Вона була, ніби ясна зірка серед похмурого неба, її сині глибокі очі здавались повноводними озерцями оточеними віночками вигнутих довгих вій. Тонкі рівні брови виразно виділялись на ніжно – білому обличчі і чудово виглядали разом з червоними губами і рум’яним лицем.  Її краса , роботящі руки і незалежний характер

приваблювали всю чоловічу половину і, були таємничою мрією  , не одного парубка села. Деякі навіть пробували втілити цю мрію у життя. Але Настя на простакувате залицяння не звертала уваги, а то й відверто висміювала залицяльників. Приїзду табору цього літа вона чекала з особливим тремтінням. Її приваблював молодий циган – коваль Міхай. Спершу заворожили дівчину його руки, коли вона з батьком прийшла в циганську кузню підкувати коня. Настя дивилась на роботу коваля і була зачарована.

Рухи плавні і швидкі, впевнені і точні, підкова ніби виліплювалася із м’якої глини, а не з металу. А коли зустрілися поглядом, то і дихати не сміла.

Великі, чорні , як терен очі, пронизали її серце і заглянули у саму душу.

Це був погляд вільної , впевненої людини з почуттям великої гідності. Так на

 неї ніжно ще ніхто не дивився. Погляд доповнювала ледь помітна посмішка.

В душі у Насті відбулося якесь незвідане сум’яття , було дуже лячно і разом з тим щемно – приємно. Рік пройшов, а Настя до цих пір не може забути той погляд, та й , напевно , забути не хоче. Дівчина бажає лише, щоб приїхав табір. Ввечері, повертаючись з поля, вона почула гавкіт собак у селі і побачила, іще з далеку, як циганки шниряли від хати до хати, замітаючи порох по вулиці своїми квітчастими довгими спідницями. На душі стало

радісно, наче виросли крила, і дарма, що жила на кінці села, Настя і не стямилась як опинилася у повітці , де порався батько, і весело повідомила, що приїхали цигани і напевно з ними є коваль. На батькове запитання: «Навіщо тобі ,доню коваль?», спершу не змогла відповісти, на хвильку задумалася і з радістю знайшлася: «У мами зламалася кочерга, потрібно замовити нову». Батьки з вдячністю подивилися на дочку: «Яка хазяйновита у них Настуся, спокійна їхня старість». А Настя, так швидко переробила домашню роботу, так вправно, як човник у верстаті тітки Теклі. Бігала від стодоли до хліва, від хліва до комори, що мати ще вечеряти не зварила, а Настя все поробила, перевдяглася, заклала у косу нову стрічку і прохала батька хутчій йти у табір до коваля за новою кочергою. Село поволі затихало, а в таборі стояла гамірлива метушня. Старі циганки варили їжу на вогні, діти галасливо бігали, чекаючи на вечерю, чоловіки напували коней біля річки, а

молодь починала веселитися. Зазвучали мелодійні , романтичні циганські пісні. Коваля вони зустріли несподівано, він ішов прямо на них , ведучи коня за вуздечку. Ті самі очі, той погляд, але хода , хода мужнього чоловіка , що

знає ціну своєї справи, хода справжнього цигана. Насті здалося, що зірки на небі не мерехтять, а засяяли сріблястим світлом і вода в річці стала також сріблястою. Вона вже не чула розмови тата з ковалем, не могла відвести по-

гляду  від його статури. І тільки поклик подруги Палажки повернув її у дійсність. Палажка щебетала, переказуючи побачене і почуте за день і вела її за руку на вигін, де зібралася сільська молодь. Це літо, просто літо , як завжди. Але Настя була переконана, це літо прийшло в село, бо приїхав із

табором Міхай. Його розповіді про незнані світи, про невідані краї і безкінечні шляхи і дороги  вона слухала майже щовечора.  Її щастя із маленького лякливого горобчика виросло у великого і прекрасного птаха,

який щоденно все більше розправляв крила. Світ такий безмежний і чарівний, а вони у двох у цьому світі можуть геть усе…

   По селі пішли чутки одна страшніше іншої. Жінки шепталися, що цигани на Настю туману напускають, що циган її причарував. Останніми дізналися батьки. «Де це видано , щоб дочка першого господаря на селі водилася з циганом, чи  ще ,  не доведи Господи, одружитися з ним? ! Такому не бути ніколи!»

   В суботу Настя чіпляла рушники Левкові Юхимовичу, якого дуже поважав батько, як справжнього господаря.

                                  Зійшов вже місяць не в ту пору,

                                   І знов за хмари заховавсь,

                                    Він освітив усю долину ,

                                   І знов за хмари заховавсь.

                                                   А в тій долині стоїть хата,

                                                   В тій хаті там вогонь горить,

                                                    Там мати дочку научає,

                                                   Дочка заплакана сидить.

                     

                     

                           Не плач. ти доню, не журися,

                           Ти в мене донечка одна,

                            Не жди , не жди кого кохала,

                            Він зовсім пара не твоя.

                                                                 

                                                 Не стало донечці розмови ,

                                                 Не стало матері дочки.

                                                 На другий вечір за старого,

                                                 Чіпляла Настя рушники.

    Вирувало весілля Насті і Левка. Вигравали троїсті музики, виспівувала скрипка, гуляли гості, тільки ось перезви на цьому весіллі не було:  не мала

кому стара Левкова мати пов’язати хустку. Молода про – па – ла !!! Кажуть, що в вербах біля Котла бачили буланого циганського коня.

   Пропала  Настя, Старий Микола і Лікера доживали віка самотніми і все сподівалися, що ось – ось залунає на їхньому подвір’ї дзвінкий голос донечки, їхньої красуні Насті. І все чекали…

             

      

        

Краєзнавство

                    КВІТКОВИЙ  ЦВІТ  ЗАПІЗНІЛОГО ТАЛАНТУ

                          (Київська художниця Ольга Кравченко)

                                        

   Одна з найбільш комерційно популярних художників м. Києва, автор пейзажів і міської архітектури Ольга Кравченко, у дівоцтві  Ольга Селех, народилася в маленькому подільському селі Новодубище  Красилівського району Хмельницької області  у воєнному 1944 році 1 січня. Коли дівчинці виповнилося шість років. батьки переїхали жити до районного центру і Ольга там стала ученицею першого класу.  Після закінчення  Красилівської школи №1 стала студенткою філологічного факультету Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка. і закінчила його в 1968 році. Двадцять років працювала коректором і редактором у  видавництві  «Молодь», журналах «Барвінок» та «Ранок».Хоча і була редактором, але не писала потай і не потай також не писала ні віршів, ні романів. ні критичних статей чи кіносценаріїв. Вона була одна з не багатьох, хто не мав літературних амбіцій. Виділялася вона лише одягом. Завжди одягнена зі смаком, гармонійно поєднуючи кольори.. Художниця Галина Сокириська, колега Ольги по журналу «Барвінок», захоплювалася рідкісним  талантом Кравченко  відчувати і поєднувати кольори. Сама Ольга вважала це природнім відчуттям кожної жінки, бажанням бути красивою і щасливою.

     Коли життя уже устоялося, жінка вважала , що є самодостатньою і втілила всі свої жіночі і професійні мрії. Та одного разу , перебуваючи на ринку , замилувалася розмаїттям чорнобривців у продавчинь. Купила цілий оберемок, по дорозі накупляла купу красок і заходилася малювати. На душі було лячно, що чорнобривці на її малюнку були схожі із тими , що стояли у букеті. Зупинитись уже не могла. Малювала різні квіти: маки, лілії, дзвіночки, бузок. [1, 181]  Це було якесь шаленство, божевілля, її гнала вперед жадоба знань. Купила путівку до Парижа, обійшла його музеї. Вистояла чергу в Амстердамі на виставку Ван – Гога і Голена. У Гаазі подивилася виставку Дега. У Москві  - Клода Моне. Роздивляючись вивчала, аналізувала. Додому приїхала окрилена. Кали, з якими зустрів її чоловік, поставила у вазу і тут же їх написала. Вийшло прекрасно, у стилі Моне. Знайомі художники, які раніше називали її «музою», тепер почали говорити: «Маестро наче водить твоєю рукою» Вона не дуже вірила у містику, швидше у підсвідоме наслідування, подібність стилів.  Бо ті його роботи, які народжувалися при ній і досі стоять перед очима.  Після сорока років життя у ній проснувся художник. Звичайно, це було не випадково. Талант отримала у спадок від батька. Як не дивно, але батько також почав малювати після свого сорокаріччя. Сільського хлопця трудова доля закинула у далекий Ленінград. І перше, що зробив, пішов у Ермітаж. Під враженням побаченого і пережитого, почав малювати. Дочка завжди захоплювалася і милувалася татовими картинами. А ще на її життєвій дорозі зустрівся відомий живописець Віктор Зарецький, який запропонував написати з неї портрет. Це був не просто портрет, це втілення потаємної мрії Ольги. На світ дивилася первозданна, жадана, таємнича жінка, яка  могла перевернути  світ і показати бездонну  зоряну душу. Ця картина стала в житті Ольги взірцем високого мистецтва і пробудила прихований досі талант.[2,32]

   Сенсаційною подією у житті  колективу журналу «Барвінок» стало  запрошення Ольги Кравченко на мистецьку виставку. І, хоча , колеги довго не могли второпати на чию виставку їх запрошують , прийшли усі. Будинок літераторів Спілки письменників України, де відбулася перша виставка художниці у 1989році,  буяв кольорами.  На глядачів дивилися картини сяйвом квітучого цвіту. Маки, лілії, люпин, нагідки, проліски, калина і соняхи створювали життєрадісну гаму мальовничого , ніби суто національного бачення природи.

…Квіти, квіти, квіти – з цього почалася Кравченко  - художниця. А в квітах  -     дивовижна чистота  і свіжість . Немає фотографічної точності  зображення натури, а є унікальне враження про неї.  Квіти художниці не видаються щойно зірваними з клумби, вони ніби поетичний образ народжений спогляданням живих квітів. більш того у намальованих квітах поетичний настрій іще виразніший. Розбуджений талант шукає нового бачення , нової натури. Вже на наступних виставках у Кравченко озвались архітектурні споглядання. Художниця зображує не просто будівлі. Вони у неї стають одухотвореними, такими , які несуть смислове навантаження, мовби справді живі. У них , окрім подібності й окрім інтонованого освітлення, з’являється ще щось зовсім невловиме. Напевно те, що філософи називають застиглою музикою. І та музика  тихо ллється із вікон будинків, старих дворів, із буйної зелені, що нею огортаються споруди. Ольга Кравченко з любов’ю і натхненням зображує таке сусідство: каміння і живе листя, архітектурні ансамблі і дерево, творіння матінки природи і творіння рук людських. І дивним чином вони  живуть на картині у злагоді і повному суверенітеті.

Художниця зуміла непомітно показати не антагонізм,  не контраст, а гармонію і завершену картину бачення навколишнього світу.[3,45]

Характерно, що її споруди – не безликі новобудови , вони індивідуальні, мають свій  стиль, вік, що виглядає з потрісканих чи надбитих каменів, а виноград, плющ, дерева біля них не плекані, не підстрижені, на них зовсім не помітно зусиль людських рук. Як і камені в спорудах, вони живуть самі по собі, пливуть через океан часу, непідвладні йому. Хоч Кравченко й передає подих часу, характерно при цьому , що у її полотнах немає суму , ностальгії; навпаки – повсюдно в неї панує життєдайна радість, піднесеність, урочистість краси .В неї все цінне й самодостатнє : зірвані з дерева плоди, оберемок квітів, пейзажі, стіжки сіна на тлі холодних снігів, зледенілий подих вітру над притихлими осінніми водами. Краєвиди зі стіжками сіна, старими будинками , самотніми постатями , світання і присмерки, дощ опади і листопади – душевний , запізнілий романс Ольги Кравченко. Його мелодія тиха й елегантна. в ньому йдеться про дуже важливі для людського життя обставини. Про рідних людей, без яких не мислиш себе, про дорогі місця, що сняться у тривожних снах, про те, що ніколи не загубиться із твоєї пам’яті. Про те, що світ ой який не справедливий і спокійно може обійтися без тебе. Будь вдячний за те, що тобі дано велике щастя – побувати на святі життя. А свято життя – це буяння квіту, висока блакить , підзолоченого сонцем  неба , довгий стукіт коліс електрички посеред розлогих полів та замріяних лісів.  Це задума тихих вуличок, що бережуть у пам’яті людські кроки . Це теплий віддих художниці, що споглядала  панування осини і зауважила наближення зими. Таких  «це» в Ольги Кравченко можна вичитувати безкінечно. [4,56] Просто переводити зорові образи у вербальні формули і створювати уже словесні картини. Вирізняються в Ольги і жанрові сцени. Людські фігури там узагальнені домежно. Обличчя зображених людей навмисно не увиразненні, тим наголошується , що це може бути кожен із нас .Люди не вмонтовані у пейзаж, вони його невід’ємна частина, це їхнє середовище існування вони – не прибульці з далеких світів, вони – народжені цим небом, , цими водами, цим повітрям, цим сонячним світлом. Люди з картин живуть своїм нехапливим життям , думають не про чини й посади, не про бізнес і прибутки, а про щось дуже важливе, можливо, найважливіше. За всією безпафосністю Ольги Кравченко цього не можна не відчути в її полотнах , бо цей алгоритм життя надзвичайно відчутний у всіх її картинах. Художниця – велика мандрівниця. Маршрути її мандрівок легко прослідковуються за картинами. Вона повсюдно шукає , і , як правило , знаходить, не поверхневий зміст духовного людського життя – буття. Ольга не увіковічує знамениті пам’ятки культури чи історії. не приваблюють її популярні туристичні маршрути. з її картин дивиться старий – старий будинок , у якому живе пам'ять віків , то самотнє дерево на тихому звечоріло му обрії , то залиті світлом тераси з квітами чи залюднені кав’ярні, а то знову сніги й сніги.[5,18] Художниця закохана у білий колір, бо ж білий, щедро виніжений світ  - це для неї завжди загадка і надія на завтрашній день. Той благодатний і благословенний дух надії неодмінно витає в самому засніженому і прохолодному повітрі її унікальних полотен. Можна сказати , що сніги її полотен  - щось на зразок духовної паузи, з якої людина виходить душевно оновленою , очищеною і відкритою для всього високого, що готує її непередбачуване життя. Це є особливістю Ольжиного мистецтва. Кожна картина дивиться на нас оптимізмом художниці. При спогляданні її полотен ловиш себе на відчутті, що ніби сам перебуваєш в середині її пейзажів.

Не зрозуміло , як художниці вдається досягати такого ефекту, ефекту внутрішньої присутності. Тому навіть надзвичайний спокій її сюжетів не дають відчуття відстороненості від світу. Повсюдно видно і відчутно , аж до стукоту серця і хапливого подиху, жива присутність автора. Бувають твори анонімні. Твір є , а автора в ньому немає. Кравченко така ситуація не стосується. Високий рівень знавецтва помітно перевершує безпосереднє чуття натури, замислене художницею пропускається крізь призму свого духовного світу , свого бачення високого мистецтва у людському житті.

   Скільки картин вийшло з під її пензля за двадцять років – сказати нині важко. Утім, художниця й не намагається вести таку статистику, хоча всі картини зафіксовані на фотографіях, слайдах або ж зберігаються на комп’ютерних дисках . Рахунок іде на сотні , а й . можливо на тисячі неповторних екземплярів.

   У  художників є повір’я: краще не розповідати про те, що хочеш, плануєш написати. Ольга Кравченко у забобони не вірить.

 - Як тільки потепліє, почну працювати над видами Києва.  А ще дуже хочеться приїхати в село Новодубище на Красилівщині , де я народилася, відвідати місто над Случем, у якому пройшли мої незабутні шкільні роки, знайти старі вулички і відтворити на полотні всю колоритність та неповторність подільських пейзажів такими, якими вони запали у пам'ять і душу з мого дитинства.[6,46]

Хоча вона жителька  столиці, але сільське коріння  немає – немає тай дає про себе знати. Ольга любить подорожувати по Україні, дуже любить гори. Вона закохалась у Воловець. У своїх картинах  малює околиці селища, чудові краєвиди, гори , струмки. Вже видала каталог своїх робіт по Воловцю. ЇЇ полотна демонструються на світових мистецьких виставках . Недавно у Бухаресті до Ольги Андріївни підійшов чоловік і подякував за картини, на яких впізнав свій рідний Воловець.

   Кравченко на сьогоднішній день є автором, картин  які  найкраще продаються , її пейзажі і міська архітектура надзвичайно популярні серед цінителів образотворчого мистецтва. Деякі популярні кав’ярні і ресторанчики столиці вже замовили художниці свої живописні відображення. «Мені приємно малювати моє рідне місто, - зізнається художниця. – Воно так швидко змінюється, що намальоване зовсім недавно, стає вже історією».

У 2005 році Національна спілка художників України прийняла Ольгу Кравченко у свої ряди.

   Основні твори художниці: «Гойдалка» (1999р), «Церква Святого Маура» (2000р), «Бузок» (2000р), «Зимовий затишок» (2001р), «Яблуня» (2001р), «Осінні ворота»  (2002р), «Цвітуть груші» (2003 р), «Лавандове поле»

 (2003 р), «На краю села» (2004 р ),  «Свято» (2002 р ), «Зимова фантазія» (2001 р),  «Відгасло літо» (2002 р ),  «Випав сніг « (2004 р ) , «Квітуча долина» (2004 р ), «Воловецький дім» (2006 р ).[7,113]

   Картини художниці можна побачити на персональних і колективних виставках, які періодично відбуваються і є значущою подією в мистецькому житті Ольги Андріївни і культурному житті України.

Виставки персональні  в :

Національній спілці письменників України, м. Київ (1991р)

Виставковому залі культурологічного центру українського товариства, м. Київ (1993, 1995р)

Музеї історії м. Києва, вул.. Андріївський спуск, 3 (1997 р )

Виставковому залі музею історії м. Києва(2001 р)

Виставковому залі книжного магазину «Искусство», м. Київ (2001 р )

Муніципальному музеї історії мистецтва м. Бухаресту (2002 р )

Музеї культурної спадщини м. Києва (2004 р )

Будинку художника м. Києва (2007 р )

Виставки колективні:

в м. Києві – 1997 р, 2002 р, 2003 р , 2004 р, 2005 р.

в м. Севастополі – 2004 р.

за кордоном:  «Палац Парламенту» м. Бухарест – 2004 р.

Всеукраїнська осіння художня виставка, 2004 р, 2005 р.

Картини київської художниці купив муніципальний музей Бухаресту. , вони знаходяться в багатьох приватних колекціях як в Україні, так і  далеко за її межами. На одній із виставок вибрав собі картину і посол Чеської республіки в Україні Карел Штіндл.  

Художниця впорядкувала і видала каталоги своїх картин:

Каталог, 2003 р, 2007 р.

Каталог   «Куда уходит лето», 2010 р.

Каталог  «Художники нашого времени», 2010 р, 2011 р.

Каталог  «Інші береги», 2011 р.[8,108]

Мистецтвознавці визнають , що нікому ще не вдавалось так відтворити фарби зими. Ольга вважає , що вона як ніхто відчуває цю пору року, тому що народилася у січні. Звідки віртуозне володіння пензлем і відчуття кольору у жінки , котра не закінчувала ні художнього інституту , ні училища. ні школи чи навіть студії? А Ольгу Кравченко визнавали і захоплювалися її творчими знахідками, вже на стількох персональних виставках, професійні художники, коли вона ще не належала до їхньої творчої спілки.  На її вернісажі у Бухаресті провідний мистецтвознавець Національного музею мистецтва Румунії Маріанна Драгу відзначила: «Зимовий пейзаж – дуже складна річ і тому нечасто зустрічається в живопису. Навіть Сіслей, Моне, румунський художник Адреску не завжди могли досягнути бажаного результату, щоб не впасти в кіч. Адже дуже складно передати кольори від сірого до голубого, передати цей тон,  цей дух зими. До честі української художниці, їй це вдалося».Ольга подякувала Драгу за  її люб’язність, а та у відповідь: «Це моя думка. Зазвичай, я дуже зла в оцінках, але зараз у захваті!»

У Київській Лаврі успіх вернісажу робіт Ольги  перевершив усі сподівання художниці. Навперебій просили продати натюрморти шанувальники прекрасного. Відомий письменник і теж початкуючий художник Г. Тонь, виступаючи на відкриті спільної виставки картин, що були розвішані в одному залі, , розвівши руками самокритично визнав : «Коли я пройшов і глянув на цю стіну , я побачив, що своїми квітами, цією пожежею кольорів вона «забила» мене – мої роботи померкли!»

   Можливо, це не звучало б так вражаюче, якби не знати, що Ольга Кравченко почала малювати, коли їй було вже за сорок.  У її долі не знати чого більше :чи Божої іскри, чи містичної історії, чи повчання про те, як у будь – який вік людині не пізно знайти свій шлях до самовираження, коли приходить зрілість погляду на світ. Колись поворот долі художниці обов’язково стане сюжетом для кіносеріалу. Бо те, що відбувалося, ідеально сповнене кольору і світла.

   Нині живопис для Ольги давно вже не хобі. Він став справою і стилем її життя.  Мистецтвознавці сперечаються про явище Ольги Кравченко в сучасному малярстві.  дехто зауважує, що роботам не вистачає професійності, для інших мелодійність і щирість її етюдів переважає над технікою. Бо вона не тільки малює, а переживає відчуте. А з чим порівняти відчуття з яким Ольга просиналася вдосвіта і засиджувалася за північ. а з роботи не йшла додому, а бігла, і , не переодягаючись, одразу ставала за мольберт? Щоб не промайнула мить, коли блаженний струм навіть не натхнення, а якогось провидіння проймає душу, пульсує по руці від кінчиків пальців і оживляє полотно такими радісними барвами….

Може, це зрівняне із сяючою підлогою з її сну, що плавно продовжувалася з кімнати у яскраву жовтогарячу вулицю? Загадкові кольорові сюжети, часто із прикметами далеких століть, заселили її сни від тоді, як вона , прокинувшись від заведеного кимсь генетичного будильника, так само, як і батько, після сорока прожитих літ вже не мислила свого буття без замурзаного фарбами довкілля і заведених у рами все нових і нових власноруч створених картин.

Коли ж ловила у пам’яті обожнюваний  фіолетовий колір маків, що росли у її дитинстві, і плекала на полотнах інші  намальовані квіти, хіба щоразу не знайомилась при цьому і сама із собою? [9, 140 – 145] У своєму найдорожчому спогаді Ольга – п’ятирічна дівчинка із солодкими від черешень устами, що засинає на ганку бабусиної хати, набігавшись по двору, застеленому живим споришевим килимом, увібравши за день очима все розмаїття барв у саду і на городі. Бабуся наливає у кухлик тільки – но видоєне молоко і поїть її, примовляючи: «Ти ж моя квіточка, ти ж моє ластів’ятко…»А вона  напівсонна ,  ковтає теплий напій , приправлений безмежною бабусиною любов’ю, і просить нових освідчень: «Ще, ще…».

 Ці слова Ольга потім нашіптуватиме своїй донці і онукам. І до їхньої сонячної енергії , отриманої у спадок,  додавши свою, сповиватиме нею кожну квітку на своїх картинах. Від чого космея, мак, красоля чи тигрова лілія, збільшені в багато разів , поставатимуть перед відвідувачами її  виставок квітами – особистостями. І даруватимуть кожному відчуття , що вони намальовані саме для нього…А на яких терезах зважити, що важливіше, мудрі схвальні відгуки мистецтвознавців чи просвітлені душі звичайних глядачів,  котрі вийдуть із залу у свої , часто розхристані і не затишні долі вже з якоюсь надією на оптимізм. Картини Ольги Кравченко мають свої біографії.  Щоб з’явилися закарпатські  «Засніжені копиці» потрібно було видертися  на височезний сніговий паркан, до посиніння змерзнути тілом, але з натхненою душею писати , писати. [11] І так кожна картина із своєю біографією. У жодній з робіт художниця не повторює себе. Зосереджена у пошуку виражальних засобів, вона утверджує свою самобутність у кожній картині присутнє її захоплене замилування світом, добро творча енергія жінки, господині, яка не просто оздоблює такі невтішні нині будні, а повертає нам радість споглядання істинної краси, створює магічне поле притягання цією красою.

  

                     ВИКОРИСТАНА    ЛІТЕРАТУРА

1.     Довідник національної спілки художників України, - К., - 181 с.

2.     Йовенко С. Жіночий портрет у призахідному сонці. // «Дніпро» №4 – 6,   - 2005 . -  32с.

3.     Альта Л. Блаженний струм натхнення. // «Вітчизна « №5,  - 1996. – 45с.

4.     Ярова С. Зимовий цвіт її таланту. // «ПіК» № 20, 2001. – 56с.

5.     Іваничук Р. Між квітами і зорями. // «ПіК» №25,  - 2003. – 18с.

6.     Савицька Л. Душа, що викликала подив. // «ПіК» №2, - 2004. – 46с.

7.     Журнал «Київ» №12, 2005р. – 113с.

8.     Журнал «Київ» № 4, 2007р. – 108с.

9.     Слабошпицький М. Романс на ймення Ольга. // «Музейний провулок» №1, - 2008. – 140 – 145с.

10.                       Журнал  «Образотворче мистецтво» №1, - 2008. – 97с.

11.                        www . artsalon. arka. com

Ключові слова: художниця, Ольга Кравченко, квіти, мистецтвознавство,

                           киянка.