Краєзнавство

                МОЛОДІСТЬ ВІДДАНА ВІЙНІ ,  ЖИТТЯ – ДІТЯМ

                                        Федорчук  Іван   Мусійович

народився в с. Дубище в 1921році  , все життя прожив у своєму рідному селі і помер у2013році.

    -  Чому Федорчук Іван у свої 16 років не бажає працювати на

    будовах другої п’ятирічки , а хоче стати вчителем ?

-         Тому що, новобудови, як і п’ятирічки, швидко закінчуються, а творення нової людини,  нового суспільства буде відбуватися завжди у всі п’ятирічки.

      -   І ти знаєш , як це зробити?

      -   Ні, але думаю, що у вас цьому навчуся.

Співбесіду у Городоцькому педучилищі Федорчук Іван Мусійович запам’ятав на все життя. після неї він став студентом у далекому прекрасному і страхітливому 1937 році. Ця співбесіда згадувалася часто тому що, це був крок до відстоювання власної позиції. А таких кроків доводилося робити багато у житті.

   При форсуванні Дністра влітку 1944 року в чині сержанта 745 стрілецького полку Четвертого Українського фронту, його відділенні був даний наказ, здійснити розвідку боєм біля Бучача в селі Бураківка.  Бій, не розпочавшись, захлинувся. Ворог своїм прицільним артилерійським і мінометним вогнем, буквально розстрілював радянських солдат. Ротний дав наказ відступати, а в цей час Іван почув розпачливий крик односельчанина Савчука Федоса , якому перебило ногу. Він не реагував на накази комбата, а , під носом у німців, що йшли шеренгою, поклав на плечі товариша і , звідки взялися сили не знав, побіг. Реакція німців здивувала. Поранений товариш кричав від страшного болю, а німці реготали і не стріляли, а Іван з важкою ношею, петляючи, біг до своїх окопів. Комбат за порушення наказу поставив бійця на вид, а командування ,за мужній вчинок при форсуванні Дністра, нагородило медаллю «За відвагу».

   Молодий і освічений сержант закінчив війну за 25 км. від м. Праги. Як вчитель по професії першим був демобілізований і став у 1945 році педагогом у Волицькій початковій школі. Першого дня роботи на першому ж уроці зустрівся з гострими, допитливими і насмішкуватими очима Хвидька Халамидлика, як у В. Винниченка .

Хлопчик сидів на першій парті, тримав у руках величезну рогатку з резинкою, натягнутою великим червоним яблуком.

На запитання вчителя: «З ким збирається воювати», відповів : «З недобитими фашистами». Пізніше дізнався, у хлопчика загинув батько на війні. З того уроку вчитель – фронтовик стане йому відданим другом.

   Усе своє життя Іван Мусійович Федорчук присвятив вихованню дітей: своїх у дома, в нього їх четверо, і односельчан у школі. І завжди був для них справжнім другом, порадником і наставником. Діти платили йому тим же .

У селі  педагог- ветеран, фронтовик – ветеран, шанована людина, зразок, ідеал на якого рівнялися і рівняються і кожний із вдячністю вважає його своїм учителем.

    На території Поділля хвиля боїв прокотилася двічі – у 1941 та у 1944 роках Чимало горя і страждань довелося пережити тоді подолянам. За 33 місяці війна боляче зачепила кожну родину у нашому краю. У цій війні героями би не тільки ті, хто офіційно одержував радянські нагороди , героями були всі , хто пройшов з боями дорогами війни, поклав голову, чи, наперекір усім смертям вижив. Рід генерала до рядового, від піхотинця до льотчика, вони всі були воїнами – переможцями.

   Федорчук Іван Мусійович був рядовим на цій війні, і як, мільйони  рядових не мав ,багато нагород. Він воював не за нагороди, а за свою землю. Тільки на честь 40 – річчя Великої Перемоги він був нагороджений орденом «Вітчизняної війни».

    Тієї війни , на яку піде двадцятирічним наївним  юнаком, а повернеться досвідченим мужнім воїном. Бойовий дух одержаний на фронтах війни, дуже часто буде допомагати у мирні дні.

   Бойові .жорстокі будні війни навчать цінувати людське життя, честь і гідність. Саме за високу честь , людську гідність і життєву мудрість будуть поважати Івана Мусійовича при його житті і після життя.